Господь завжди приходить у потрібний час. Третя реколекційна наука отця д-ра Романа Островського

18 березня 2020

Господь завжди приходить у потрібний час, коли, здавалося б, надія втрачена

Сьогодні ми продовжуємо наші реколекції і будемо продовжувати роздумувати над біблійними текстами і шукати в них відповіді на ті всі запитання, які ми маємо сьогодні.

Як ви пригадуєте, попередні два дні ми роздумували над текстами многостраждального Йова, його книгою, над тим, перед чим він став. Наступним був пророк Йона із його викликами, його гнівом, його несприйняттям. Сьогодні ми будемо продовжувати шукати вже відповіді, але вже у новозавітньому тексті. Сьогодні, власне, євангелист Лука буде тим, хто допоможе нам зрозуміти, і спробуємо дати відповіді на те, коли ми намагаємося укласти з Богом якусь угоду, коли нам здається, що ця проблема потребує того, щоб ми могли вийти з Богом на торг, подібно як свого часу робив Авраам. Всі ми пригадуємо у Книзі Буття він, власне, торгувався з Богом, не за своє життя, а за жителів Содому і Гомори. І хоча це виглядає димним, з однієї сторони, як людина може собі таке дозволити, але Авраам зробив це із найкращими побажаннями, він бажав, справді, спасти. Але навіть він у всій своїй вірі, довірі до людей, котрі жили поряд, не міг передбачити, що там не знайдеться навіть такої малої кількості цих праведників.

Сьогодні євангелист Лука нам говорить про таємницю Воплочення. Під час читання Євангелії на Молебні ми завжди наново собі пригадуємо про цю величезну таємницю, яка сталася із людиною, про те, як Божа природа ввійшла у цей світ і взяла людську, як разом Христос воплотився і Його божественність прийшла до людини і зустрілася із людиною. Також у Євхаристії маємо подібну зустріч, коли плід людських рук, її старання зустрічається із чимось Божественним і, власне, це стає для нас особливою їжею, особливою підтримкою, так би мовити вогнищем Божества, до котрого ми здатні доторкатися і котре дає нам силу. Наше християнство, коли зустрічається із новими реаліями, воно нам видається або і є досить слабким, нам здається, що нові виклики, які приходять, здатні нас перекинути, перебороти. Ми не маємо досить обгрунтованих або зрозумілих відповідей, щоби всіх заспокоїти, всім дати аргументи, щоби показати, як воно є насправді. Лише Господь це знає. І тоді ми маємо заглибитись і шукати цих відповідей у Божому слові, щоби наша віра, наше християнство не ставало безплідним, щоби наша віра давала плоди, котрі ми зможемо передати іншим, котрими ми зможемо нагодувати інших і допомогти. І, власне, тоді ми будемо здатні показати, проявити велич і динамічність Божу, коли ми признаємо власну слабкість. Адже Господь, який створив цей світ, Він бажає нічого іншого, як його переображення, переображення як землі так і неба, переображення і людини. Це є кінцевою метою цього створіння — щоби людина стала новою. І ці наші випробування можуть бути частиною цього переображення.

Наш сьогоднішній світ зіткнувся із цією проблемою вірусу, і ми у всій своїй глобальності побачили наскільки ми є також і маленькі, у наших спільнотах, закриті, але в цьому і виражається, власне, велич людини і велич Бога, який здатен проявлятися.

І ми сьогодні здатні об’єднатися, підтримати один одного, допомогти навіть у тих обставинах, коли ми, здається, є закриті, коли ми не маємо права фізично рухатися, але щось набагато більше — наше бажання допомогти, підтримати воно здатне творити чудеса, але, найперше, воно здатне проявити цього прихованого Бога, Бога, який здатен проявлятися через такі маленькі і дрібні справи.

І сьогодні наша солідарність як християн, як тих хто, вірить, і навіть тих, хто не вірить, вона може стати прикладом того, як людство може мінятися, переображуватися і по-справжньому відповідати на ці нові виклики.

Сьогодні ми всі розуміємо, що ми є відповідальні один за одного — за того, хто є поряд, за того, хто страждає, за того, хто є далеко, тому що це є наша спільна проблема і спільна відповідь. І так само, як колись Христос страждав самотньо, здавалося б на хресті, для того, щоби нас усіх зібрати в одну спільноту, сьогодні Він знову страждає з нами, перебуває, щоби ми всі могли об’єднатися і разом дати відповіді на те, що ми бачимо.

Сьогоднішній євангельський текст є досить великим. Євангеліє від Луки і Діяння є насправді одним великим твором, який впродовж традиції був розділений і поставлений окремо один від одного. Але Лука був тим художником, який був здатний намалювати такий образ Христа, який сьогодні дуже відповідає, говорить до сучасної людини, бо в ньому Господь є милосердний, Він іде до тих, кому зараз найважче. Якщо проаналізувати всі зустрічі, всі контакти Христа, Він завжди приходить у потрібний час, в той момент, коли здавалося б, що вся надія втрачена, люди вже не має на що надіятися, людина зустрічається із таким болем, таким стражданням, яке вже неможливо розв’язати, але Він приходить, допомагає, простягає руку допомоги.

Першим текстом, над яким я пропоную сьогодні розважити, є зустріч немовляти Христа зі Симеоном (Лк 2, 25–35). Цей текст починається, власне, тим, що «був в Єрусалимі чоловік на ім’я Симеон; чоловік той, праведний та побожний, очікував утіхи Ізраїля». Все життя Симеона є окреслене лише декількома цими словами. Ми знаємо, що він був праведний, що був побожним — постійно перебував у храмі, присвятивши цьому служінню ціле своє життя і очікуючи утіхи Ізраїля. Бо що може потішити народ, який залишився сам на сам зі своїми проблемами?! Очікування Месії було для нього базою, основою, але разом з тим він бачив, що його життя вже доходить до кінця. Він був у вже дуже поважному віці, дуже старший чоловік, і він не знав, коли ця утіха прийде. Святий Дух йому відкрив, що той не побачить смерті, аж поки не побачить Христа. Коли він відчував це, розумів, він не відрікався від тієї надії, яка була перед ним, він не залишався байдужим і розумів, що Дух Святий — це дуже динамічна сила, котра його підтримує і допомагає йому перейти оці всі сумніви. Напевне, не раз у своєму серці Симеон ставив Богові запитання, намагався з ним торгуватися, чому так довго немає, чому так довго це обіцяне через патріархів, пророків спасіння не приходить. Чому його ще досі немає?! Адже ще трохи і його життя може завершитися. І коли батьки приносять Ісуса у храм, Симеон бере Його на руки, благословляє Господа і каже: «Нині, Владико, можеш відпустити слугу твого». Сьогодні те, що він побачив, переповнило всі його очікування, тому що як може Господь ввести у світ спасіння, поміняти його через оцю маленьку дитину. Ми знову стоїмо на порозі таємниці, тому що очікування, яким має бути Месія, є дуже різними, але напевне відрізнялися від того, що це буде маленька дитина, тендітна, крихітна, котра не має фізичної влади щось поміняти у цьому світі. Вона радше є залежною від усіх тих, котрі є довкола неї: нею опікуються батьки, її бере на руки Симеон, і насправді в даний момент вона не здатна нічого поміняти. Але разом з тим Симеон не сумнівається. Він бачить у цій дитині те, що пізніше допоможе оцьому зближенню Бога і народу відбутися, коли нарешті оцей союз відбудеться вповні. Симеон продовжує: «Мої очі побачили спасіння, що ти приготував перед усіма народами; світло на просвіту поганам, і славу твого люду — Ізраїля». Дуже цікаво, що слава, про яку згадує Симеон постійно супроводжує вибраний народ — від початків сотворення, через весь вихід, коли Господь у світлому стовпі, у хмарі вдень переходив і постійно нагадував про свою присутність.

Звичайно, що нам би сьогодні також хотілося, щоби Господь проявився своєю силою, щоб він зупинив те, що нас лякає, але разом з тим ця таємниця прихованого Бога, цього Бога, який присутній серед тих, хто страждає, є відчутною для тих, хто здатний відкрити своє вухо і побачити, як Бог тут і зараз діє через інших людей.

Від цього моменту, власне, Симеон каже, що він уже готовий померти. Він вже не боїться. Тому що він розуміє, що смерть це є просто завершення, це не є щось страшне, чого потрібно боятися, втікати, або намагатися відтягнути. Він переходить в зовсім інші руки, вже тепер не він тримає Бога, але Бог тримає його. Він його буде оберігати і дасть йому сили.

Після цього позитивного послання слів Симеон, на здивування їм, звертається до батьків Ісуса: «Ось цей поставлений для падіння й підняття багатьох в Ізраїлі; він буде знаком протиріччя». І справді, постать Христа, котрий з однієї сторони приносить мир, але з іншої — багатьох заставляє сумніватися, багатьох заставляє критикувати його, нападати і вкінці довести до того, щоби привести його на хрест і вбити. Так, як пророк Ісая говорив про цей камінь, який буде поставлений на Сіоні, або про камінь спотикання. Сьогодні всі ці пророчі слова збуваються у Христі. Ось це дивне Дитя стане насправді каменем, об який багато спіткнуться, не зможуть пройти, не зможуть побачити, що на цьому камені буде збудоване, поставлене щось набагато більше, що в ньому буде відбуватися Божа присутніст і через нього люди будуть себе міняти і будуть готові йти далі, проповідувати і свідчити іншим про це.

Звертається Симеон і до Марії: «Меч прошиє тобі душу, щоб відкрились думки багатьох сердець». Дуже цікаво, що для того, щоби людина могла відкрити своє серце, вона змушена зустрітися із справжнім Словом. Людина, котра є німою перед таємницею, починає промовляти, коли Бог Слово до неї приходить, коли Він промовляє до неї, допомагає і дає силу рухатися і йти далі.

Наступним текстом, над яким я б хотів зупинитися сьогодні, є Лк 7, 11–17 — зустріч Христа і вдови з Наїну. Всі ми дуже добре знаємо цей текст, який нам описує євангелист Лука. Місто Наїн було малесеньким, не було великим, воно знаходилось у Галилеї, і коли Христос у нього входив, Він зустрічає біля брами міста іншу процесію. Як нам говорить євангелист: «Йшли учні і сила народу за Христом, і коли вони наблизились до міської брами, якраз виносили мертвого сина, єдиного в матері своєї, що була вдовою». В один момент євангелист Лука як добрий художник нам малює картину величезного страждання. Маємо жінку, яка вже є вдовою, яка вже є незахищеною у тодішній ситуації, в тодішніх умовах, і той син був її єдиною надією. В один момент не стає і цього сина. Єдине, що для неї залишається, це тіло померлого сина, яке вона супроводжує, щоби його віднести і поховати. Тут відбувається зустріч. Два натовпи, які мали би просто розминутися. Сина мали занести, мати залишилася б самою. Христос ішов би далі. Аж тут відбувається зустріч. Зустріч Христа і люду, який вже не має надії, люду, який розуміє, що смерть — це щось, перед чим ми безсилі, перед чим ми змушені відступити, щось що зі сльозами, гіркотою ми змушені прийняти, але чого ми не здатні перемогти.

Що робить Христос? У 13-му вірші сказано, що побачивши її, Господь «зглянувся над нею і сказав: Не плач». Термін «зглянувся» у грецькому тексті має дуже глибоке значення. «Зглянутись» означає не просто «подивитися», у Христі все немов би зворушилося. Христос був зворушений до глибини, зрозумівши весь біль цієї жінки. Він побачив, що перед Ним є дуже велике горе і людина, котра потребує допомоги. Найпершим, що Він бачить, є жінка. Христос звертається до неї, не до сина, не до натовпу, Він говорить до неї: «Не плач!» Намагається її заспокоїти. Аж пізніше доторкається до мар, ламаючи всі уявлення про тодішні традиції, про те, що не варто доторкатися, бо потрібно потім очиститися. Христос це ламає, показуючи, що зараз Він — Той, створив життя, готовий знову його дати, готовий повернути цього юнака. Він зупиняє цю процесію, переламує хід цієї логіки, дуже простої, звичайної, людської. Після цього звертається до юнака і каже: «Юначе, кажу тобі: Встань!» Маємо воскресіння, підняття і те, що повністю ламає логіку смерті. Мертвий підводиться і починає говорити. Знову маємо цей парадокс мовчанки і слова. Коли той, хто вже мертвий, він вже не здатний говорити, аж доки він не зустрінеться Бога Слово, допоки Господь його не зустріне і не поверне йому не лише дар життя, але говорити, дар промовити, заспокоїти матір, промовити до інших і таким чином також ділитися тим, що він досвідчив.

Далі Христос віддає його матері. Він цю жінку постійно ставить у центр події, Він показує, що тут в даний момент найбільше страждає ця жінка, ця матір, котра залишилася самотньою. Христос віддає їй її сина, щоби її радість була повною, щоби вона могла знову натішитися і побачити. І знову ж таки парадокс матері, що після певного періоду росту цього сина вона змушена буде знову його відпустити, але це буде вже зовсім інший крок, вона вже робитиме це добровільно.

Далі Лука говорить, що «страх огорнув усіх, вони прославляли Бога і говорили: Великий пророк устав між нами». Одразу можемо пригадати собі великих пророків як Ілля, Єлисей, які також піднімали юнака вдови з Сарепти, помагали іншим, тобто чинили як пророки. Завдання пророка, справжнього пророка є не лише говорити те, що відбудеться у майбутньому, його завдання говорити те, що відбувається сьогодні, пояснити, як сьогодні Бог діє в народі, бути тим рупором, який промовляє, пояснює і вказує на ті важливі речі, які ми десь забули, які ми через наш біг, рутину, звичку, втратили з поля зору. Тоді пророк показує, що Бог є присутній серед свого народу, Він до нього зараз промовляє.

Завершення цього уривку, що чутка про Христа розійшлась по всій Юдеї і по всій країні, те, що Він зробив, стає відомим усім, є для того, щоби підтримати, щоби показати велич цього Бога Слова, показати те, що відбувається у цьому маленькому місці, зовсім забутому і невідомому у інших великих центрах.

Але сьогодні Христос, приблизившись до цієї жінки, ще раз дав їй надію. Знову перед нашими очима таємниця смерті і життя, таємниця того, що коли людина потребує, Бог приходить. Нам здається, що Він завжди спізнюється, ми вже так довго Його чекаємо, ми вже так просимо, молимо, а його ще сьогодні немає. Мабуть, такі думки були у Симеона, коли він очікував. Не раз він, мабуть, думав, що Господь забув про свій народ, але те, що він побачив, перевершило його очікування. І також ця вдома із Наїну. Кожен із нас у ці дні є подібним до неї, бо перед загрозою, якої ми не розуміємо, не маємо сили подолати, ми всі є безсилі. Ми можемо лише мовчки йти і сумувати. І лише Христос є тим, хто може прийти і допомогти нам вийти із цієї ситуації.

Але, звісно, коли Бог діє, Він потребує, щоби ми діяли разом із Ним, щоби ми були Його руками, через які Він може діяти у світі. Щоби ми не забували про здоровий глузд, про логіку, про санітарні норми і допомагати тим, хто цього потребує. Звичайно, теперішня ситуація вимагає по-іншому подивитись на те, як ми можемо допомогти іншому, як ми можемо його підтримати. Нові виклики потребують нових відповідей. По-новому побачити, як я можу підтримати людину. Але дуже важливо ввійти в цю процесію, яка сьогодні рухається разом із Христом до Єрусалиму, щоби бути не лише спостерігачами ззовні, але справжніми учасниками, які допомагають тому, кому є найважче. Амінь.


Новини УГКЦ