Будь-які епідемії завершуються, але якими ми з них вийдемо? Реколекційна наука, о. Роман Островський

19 березня 2020

Будь-які епідемії завершуються, але якими ми з них вийдемо?

Сьогодні уже четвертий день, коли ми з вами подорожуємо сторінками Святого Письма, щоби знайти відповіді на ті питання, на ті проблеми, які стоять сьогодні перед нами. Назагал, дуже часто, коли людина, група чи суспільство зустрічаються з певною проблемою, певним викликом, втратою, тоді необхідним етапом на цій дорозі завжди буває депресія, знеохота, зневіра. Коли ми не здатні своїми власними силами це подолати. Тоді нам хочеться опустити руки або здатися, сказати, що ми вже не можемо далі рухатися.

Сьогодні для наших роздумів хочу запропонувати нам два автори. Один — це Книга Проповідника, Когелета. Інша — це продовжити наш шлях сторінками Євангелія від Луки, де ми зустрінемо тих персонажів, які неодноразово проходили через власну зневіру, через знеохочення, але все ж таки знайшли цей шлях, спосіб, щоби з цього вийти. Ми будемо говорити про Бога, про віру. Це дуже складно про це говорити в часи випробувань, дуже непросто щось пояснити звичайною доступною мовою, коли перед нами є таємниця страждання. І, звичайно, по-людськи хочеться спростити певні речі, звести все до дуже банальних, простих пояснень. Тоді ми зустрічаємося із проблемою, що ми можемо спростити те, що є дуже складне — таємниця, «парадокс» Бога. І тоді наша віра потребує признатися самій собі, що вона в певних моментах є трошки безсила. Вона потребує заглибитись, відійти назад, дати крок цьому безмовному, Божому таїнству, котре дуже часто потребує споглядання — щоб на нього подивилися з відстані, з перспективи. Аж тоді пробувати шукати і давати відповіді.

Звичайно, що до таких нерозв’язаних проблем, власне, належать і наші трагедії, різні виклики, навіть те, що відбувається в державі, в суспільстві, різні проблеми, які ми бачимо в Церкві. Все це ставить нам дуже багато запитань. Ставить питання, як це могло статися, як Господь міг це допустити, чому це все відбувається. І справді, якщо ми спробуємо це логічно пояснити, нам завжди бракуватиме слів. І лише крок віри, котра знає, що Господь є Той, який керує цим світом, котрий тримає в своїх руках, здатний ці проблеми перетворити, їх переплавити. Власне, справжня віра — це здатність пояснювати всі ці речі, і бачити в них Божий відблиск, печать Божої руки, котрою Він нас підтримує. Звичайно, що без надії на цій дорозі дуже важко рухатись, є надія, що Господь нас підтримає.

Одним з тих мудреців, про котрого ми будемо говорити, це — Книга Проповідника (Когелета). Дуже багато дослідників вважають її песимістичною, деякі називають її цинічною, але, насправді, в проповідника, коли подивитися його текст, є дуже чітке розуміння реальності людського життя. У цій книзі він говорить відомою фразою, котру знають усі, що «марнота марнот — геть усе марнота». І, здавалося б, такі прості слова, але разом з тим, єврейський текст передбачає, що ця марнота не є щось, що не існує, щось непотрібне. В єврейській мові цей термін означає мовби «видих», «подих», «легенький подув», котрий неможливо зафіксувати й зловити. Але наш організм потребує того видиху. Без цього видиху ми вже не існуємо, ми вже не є люди. І, власне, із таких маленьких марнот, простих звичайних речей і складається все наше життя. Без них ми не будемо людьми.

Проповідник в своїй 1-ій главі, 3-му вірші ставить запитання: «Яка користь людині від усіх її трудів, які завдає вона собі під сонцем?» Ця теза буде проходити через цілу його книгу. Кожну річ, кожну справу, котру він буде досліджувати, він буде запитувати: чи є з цього користь людині, яка є користь з того, що зараз відбувається, що ми можемо отримати, який ми можемо з цього зробити висновок, і чи можливо зробити те, що ми робимо, по-іншому. Потім, щоб показати оцю особливість життя, він починає говорити про його банальність. Він каже, що «рід приходить, рід відходить, земля ж перебуває навіки». Здавалося б, що нічого стійкішого, звичайного, ніж земля, на якій приходить одне покоління, друге. Покоління змінюються, але земля залишається. Пізніше так само сонце. Воно «сходить і заходить, поспішає до свого місця». Це є прості банальні речі, котрі відбуваються щодня. Та рутина, котра дуже часто людей втомлює. Так і теперішній стан, тих декілька днів чекання, рутини починає нас присипляти, придавлювати, робити нас такими отяжілими. Але разом з тим, якщо подивитись на кругообіг світу, то якщо б сонце кожного дня не вставало та не заходило, дощ не падав, роса не сходила, життя завмерло б, його не стало б. Власне, у цьому є особливість Божого дару, що, створивши цей світ дуже і дуже повторюваним, він вклав в нього певну логіку, розумну повторюваність, котра дозволяє нам жити, дозволяє існувати. Так само і кожне покоління, котре приходить, воно дуже часто робить подібні речі, що робили їхні попередники, їхні попередники попередників, але разом з тим передається і зберігається щось найважливіше.

Дуже цікаво проповідник говорить про ріки. він каже у 7-му вірші, що всі ріки течуть у море, та море не наповнюється. Напевне, він має в себе перед очима ріку Йордан, яка несе прісну воду, з якої черпали всі, хто біля неї жили. Впадає вона у Мертве море. І парадокс цієї ріки в тому, що скільки б прісної, якісної, доброї води вона би не несла, Мертве море ніколи не переміняється. Так само буває у людському житті, що скільки би малими зусиллями не пробували щось поміняти, якось розв’язати велику проблему, дуже часто є речі, які від нас не залежать.

Для Когелета зрозуміло, що всякі речі втомлюють людину, а чому — ніхто не каже. Те, що було, є те саме, що буде. Те, що зробилось, є те саме, що зробиться. Немає нічого нового під сонцем. Здавалося б дуже така песимістичне, дуже важке бачення світу, котре заставляє задуматись, а що ж в тому світі нового. І навіть на це питання — Чи є щось нове? — проповідник відповідає, що «немає нічого нового під сонцем». Тому що те, що десь було вже давно в віках, ми вже забули.

Разом з тим, попри весь реалізм і трагізм ситуації, він говорить, що потрібно віддаватись пошукові мудрості. Він не відкидає, що пошук цієї мудрості є необхідний для людини. І розпочинаючи її шукати, він збагнув одну дуже цікаву річ. Він каже, що у великій мудрості є велика журба. Хто додає знання, то додає страждання.

Якщо подивитися на мудрого царя Соломона, на котрого Когелет намагається бути подібний, ми бачимо, що за все своє життя, котре мудрий Соломон провадив, робив дуже багато. В кінці його життя одна маленька помилка його погубила. Те, що він погодився, скажімо, на те, щоби побудувати різні капища для своїх різних дружин, і, відповідно, сам впав в ідолопоклонство. Та його велика мудрість не змогла його врятувати.

Для проповідника тоді залишається найважливішим те, що він говорить про Бога Творця. Він каже, що усе Бог створив гарним у свій час і «вічність Він вклав їм у серце». Одначе так, що чоловік не може збагнути діл, що їх творить Бог від початку до кінця. Це є дуже особливий вірш у 3-ій главі, тому що проповідник говорить про те, що Бог творить все, і це стається красивим. То дуже гарна річ, тому що дуже часто, дивлячись на світ, ми можемо бачити його байдужим, не цікавим, ворожим до нас. Насправді, його справжньою характеристикою є те, що він красивий. Таким Бог його творив від початку, він такий був задуманий. І ми, які живемо в цьому світі є красивими, гарними і добрими. Лише ця невеличка помилка, поломка, яка сталася, вона поміняла нашу точку бачення. Але разом з тим, ця таємниця, цей «пошук за цією вічністю, — як каже проповідник, — вічність, яку він вклав у серце», воно заставляє людину бути неспокійною, шукати чогось більшого, постійно непокоїтися і розуміти, що справді є горизонт, за який я хочу перейти, де я хочу досягнути, щоб доторкнутися чогось більшого, чогось світлішого. Коли він говорить знову ж таки про звичайне людське життя. Проповідник говорить, «чи їсть людина, чи п’є, чи заживає добра у кожній своїй праці, це — дар Божий», а я «знаю, що все, що робить Бог, воно буде повіки», «нічого до нього не можна причинити, нічого відняти». Тобто його бачення на життя є дуже часто націлене на те, щоб показати людині важливість звичайних побутових речей, про які ми дуже часто забуваємо — що їсти, пити, бути з рідними, тобто дуже звичайні речі, — вони для нас є важливі, це наша рутина, яка складає наш спосіб життя.

Власне, в цій рутині побачити присутність Творця є, часом, найважче. Бо нам здається, що ми, коли творимо щось величне, робимо якісь подвиги, когось рятуємо, ось тоді ми досягаємо чогось великого, немовби сповняємо місію свого життя. Проте проповідник як людина, яка прожила дуже багате життя, і котрий побачив і переосмислив багато справ, говорить, що дуже часто це не є так. У найпростіших речах ми можемо зустріти Господа.

Далі я пропоную перейти до Євангелія від Луки і побачити, як Христос, зустрічаючи інших двох персонажів, які були на його дорозі, також допоміг їм поміняти погляд на своє життя. Першим уривком буде 17-та глава з 11-го по 19-ий вірш. Христос зустрічає прокажених. В цей час це була складна хвороба, яка не піддавалася лікуванню. Людина, яка зазнала це, була змушена покинути свою сім’ю, звичний спосіб життя і, звичайно, залишитися поза спільнотою. Ці люди, прокажені, об’єднувалися в свої альтернативні спільноти і в них жили поза містами, поза селами і тільки час від часу наближалися, щоб отримати якесь подаяння, милостиню, щоб таким чином жити.

Що ж відбувається? Христос, як каже нам Євангелія від Луки в 11-му вірші, простує до Єрусалиму. Все Євангеліє Луки націлене на те, що Христос рухається до Єрусалиму. Це основна його дорога, де має відбутися найбільше Таїнство, де Христос має немовби перемінити цей Єрусалим, із нього вже має вийти нова спільнота, новий народ, який започаткує щось зовсім інше, зовсім нове. Христос туди і рухається. І коли він проходить через одне село, йому виходить назустріч десять прокажених. Як велить закон, вони стоять здаля і до нього кличуть. І дуже цікаво в тринадцятому вірші, вони до нього кажуть по імені, Ісусе, наставнику, змилуйся над нами. Це звернення по імені вказує на те, що вони знали, хто такий Христос, і вже говорили про це. І вони намагаються з ним налагодити цей персональний, особистий контакт, щоб він їм допоміг. І цей термін, який вони вживають — «Наставнику», немовби вказує, що ці люди дуже хотіли б йти за Христом, як учні. «Наставниками», «учителями» називали тих, хто хотів з ними рухатися, тобто ті, хто бажали стати справжніми учнями. Але вони не мають зараз можливості, тому що в них є ця проказа, яка їх покриває, вони змушені жити поза спільнотою. І, побачивши їх, Христос відповідає дуже цікаво, не так, як завжди, на їхній заклик. У 14-му вірші він каже: «Ідіть і покажіться священникам». Христос немовби не дає їм наблизитися на даний момент, залишаючи цю відстань, і каже: «Ідіть, покажіться священникам», тому що це була традиція того часу. Власне, священники були відповідальні за те, щоб визнати людину чистою, що її покинула проказа. Вони підтверджували перед спільнотою, що ця людина може повернутись у свій дім, у свою спільноту, бути власне там. І Христос їх відпускає.

Багато дослідників кажуть, що цей уривок нагадує те, що зробив Пророк Єлисей для сирійця Наумана, коли той прийшов до нього з проказою. Він нічого, не чинивши, каже лише: «Вмийся в ріці Йордан». На це урядовець обурився. Він каже: «В нашому краї є дуже багато хороших річок, напевно кращих навіть, ніж Йордан». Але все-таки він слухає Єлисея і очищається. І подібний парадокс ми зустрічаємо також і в сьогоднішньому уривку від Євангелія з Луки: «Вони, як ішли, вони очистились». Власне, їхня дорога стала дорогою очищення.

Тут теж дуже цікаво Євангелист Лука немовби затримує нашу увагу на тому, що ці люди могли і не погодитися. Вони могли сказати: «Ну, він не торкнувся нас, не помазав нас нічим, навіть не сказав, не запитав за нашу віру, він просто нас відпустив». Напевно, що в них був сумнів, в них був сумнів, можливо, десь в серці трохи зневіра, що цей великий славний Учитель, про якого вони чули, Він не зробив для них абсолютно нічого. Він їх відправив. Дорога їхнього сумніву стала дорогою їхнього зцілення. Вони зцілилися на тілі поки що.

15-ий вірш нам говорить, що один з них, побачивши, що видужав, повернувся. Лише одна особа з числа цих десяти зрозуміла, що те, що сталося, є чудом. Він повернувся, щоби подякувати, щоби немовби завершити оте коло зцілення. Повернутися у цю початкову точку своєї хвороби, там, де він зустрів Христа. Він «падає лицем до Господа, прославляє, — каже нам текст, — великим голосом Бога». Якщо перед тим вони кричали, напевно, не набагато меншим голосом, коли просили Христа, щоб він їх очистив, то тепер він ще більше піднімає свій голос, щоби подякувати Богові за це зціленння. Коли він припадає лицем до ніг Ісуса і починає Йому дякувати, текст нам уточнює, що він був самарянин. Тут важливо пам’ятати про цей постійний конфлікт між юдеями і самарянами. Цей конфлікт між двома великими частинами колись єдиного Царства. Власне, юдеї не дуже сприймали самарян. Вони вважали їх гіршими, вважали, що вони перемішалися з іншими народами, вони вже не є тими, хто поклоняється єдиному Богові. Але Лука, як той хто дуже любить вказати на людей марганізованих, на тих, хто є відкинутий, він підкреслює, що лише цей один самарянин знайшов у собі сили, щоби повернутися і подякувати. Хоча мав повне право бігти до своєї сім’ї, ділитися своєю доброю новиною, розпочинати своє нове соціальне життя. Але він розуміє, що необхідно для нього, для його серця — повернутисяь і подякувати цьому Вчителю.

Тоді є запитання Христа: «Хіба не десять Вас очистилось? Де ж дев’ять? І не знайшлося між ними, щоб повернутися і Богові хвалу віддати. Хіба, крім цього чужинця». Христос немовби ще раз показує, ще раз акцентує на досвіді цієї людини, що з тих всіх він єдиний, хто зрозумів, що потрібно повернутися. Дуже дивно, що в одній групі, в одній спільноті цих прокажених, були власне юдеї і самаряни. Вони ніби ніколи би не мали зустрітися, але ця недоля, це горе, ця хвороба страшна їх об’єднала, вона зробила їх одним цілим. Натомість зцілення їх роз’єднало. Кожен з них пішов вже своєю дорогою, кожен вже мав шанс і можливість будувати своє життя зовсім по-іншому.

Тоді виникає питання вдячності і питання невдячності, питання досвіду цього страждання. До чого вона зможе привести? Тому що будь-які страждання, епідемії завершуються, вони мають свій період і закінчуються. Але якими ми, кожен з нас, вийде з цього страждання? Які ми зробимо з цього висновки? Що ми навчимося? Чи, коли воно закінчиться, ми повернемося на початок, щоб ще раз переосмислити все те, що відбулося, що ми зробили і чи ми в цьому досвіді відчитаємо Бога, Божу сутність, те, як він тримав нас, підтримував своїми руками, коли ми вже були готові впасти, коли нам бракувало сил, щоби йти, щоби вірити, щоби рухатися? Справжня віра ніколи не будує мури, вона їх руйнує, вона допомагає людям об’єднуватися, бути сильними і підтримувати один одного. А те, що будує мури, вже не є вірою.

Наступний персонаж, який також пройшов через досвід будування мурів, через досвід відкинення, це всім відомий Закхей. Його ми зустрічаємо в 19-ій главі Євангелії від Луки. Христос вже майже наблизився до Єрусалиму. Він проходить через Єрихон і далі через Юдейську пустиню. Він має перейти і далі буде Єрусалим, торжественний вхід, всі ці події, які пов’язані зі стражданням, розп’яттям і пізніше воскресінням.

Здається, що Христос немовби спеціально заходить в те місто, щоб зустріти цього чоловіка. Коли він заходить, Євангелист Лука уточняє що «чоловік Закхей на ім’я, він був головою над митарями і був багатий». Одразу нам євангелист Лука немовби підказує, що думати, що знати про цього чоловіка. Професія митаря не була дуже поважна серед народу, тому що їх вважали зрадниками, тими, хто працює на окупантів, на римлян. Всі також знали про те, що кожен митар мав змогу використати іншого, взяти більший податок, ніж потрібно, тому що ніхто його не контролював. Це була людина, яку, в принципі, всі відкидали. З ними вітатися не вважалося добрим знаком в тодішньому суспільстві. А більше того, він був старшиною над митарями, тобто контролював, керував цією ситуацією несправедливості. Можна сказати, він її творив.

Але що відбувається? Євангелист Лука каже, що він хотів бачити Ісуса, «хто Він такий?» Тобто для нього постало запитання: «Хто є цей Вчитель, Який проходить через їхні міста і села, і робить різні дивні речі?» Але так як побачити Його він не міг, цей чоловік виходить і шукає дерево. Біжить і вилазить на сикомор, де намагається побачити Христа. З однієї сторони, здавалося б, якщо людина дуже хоче проштовхнутися через натовп, вона знайде змогу. Але Закхей себе зовсім не відчуває частиною суспільства. Він знає, що його будуть цуратися, дивитися не так, тому він намагається знайти таке місце, щоби бути присутнім, але щоб його ніхто не зауважував, бути трошки невидимим. І йому це вдається. Він знаходить дерево і вилазить на нього. І знов автор Лука нам уточняє, «щоби подивитися на Христа, як він буде проходити тудою».

І що робить Христос? Христос проходячи, бачить його і каже: «Закхею, притьмом злазь, бо сьогодні я маю бути в твоїм домі». Лука дуже любить, коли йдеться про дуже важливу, якусь божественну таємницю, Боже об’явлення, додати немовби швидкості, показати, що треба робити щось дуже швидко. Так само, як Марія, яка, дізнавшись цю новину від архангела Гавриїла, швидко біжить в Галилею до своєї тітки. Так само і ті персонажі, які отримують особливу Божу ласку, — намагаються зробити це дуже швидко.

Сьогодні те саме Христос просить від Закхея — щоб він швидко злазив, спустився вниз, бо сьогодні Христос хоче ввійти в його дім. Звичайно, можна уявити суспільний осуд, який прокрутився в думках всіх тих, хто були в цьому натовпі. Всі добре знали, хто такий Закхей, добре знали, що не вартує доброму, поважному чоловіку входити в дім до грішника. Христос всі ці табу, заборони ламає. Він каже, що ввійде в його дім.

«Той злазить і приймає його радо». Оце, власне, та радість, яка допоможе пізніше Закхею немовби зцілитися від своєї головної недуги. До нього приходить радість. Можливо, він мав напевне, дуже багато матеріальних засобів, був дуже забезпечений. Але все це не давало йому того, що Вчитель сказав йому, що «я до тебе зайду у твій дім», що «ти така сама людина, як ми всі інші». Після цього Христос заходить до нього в дім, і починається дуже цікавий діалог.

Закхей встає і каже, що половину майна я віддаю вбогим і кого скривдив, поверну вчетверо. Тобто він відмовляється від всіх тих своїх речей, які він надбав нечесним шляхом і поступає, згідно книги Второзаконня. Там написано, що якщо хтось був ображений, то людина має це все віддати і відплатити вчетверо. Він виконує закон. Після цього Христос потверджує і каже, що сьогодні на цей дім зійшло спасіння. Дуже цікаво, що для Закхея існує минуле, те, яке він жив, не дуже справедливе, не дуже чесне, і майбутнє, завтра, тому що він хочу все віддати, повернути і жити новим життям. А Христос немов би намагається стягнути його на сьогодні, сказати йому, що можливо також жити сьогоднішнім днем, тим днем, коли «я є у твоєму домі, коли можемо спілкуватися, чимось ділитися, підтримати один одного». Власне, це зараз є дуже важливе.

Більше того, якщо на початку говориться про нього як про чоловіка митаря, про того, хто був багатий, то тут його Христос називає «син Авраама», тобто вже немовби наново повертається у цю спільноту вибраного народу і знов стає частиною тих людей, котрі під Божим покровом. Ще раз Христос наголошує, що Син Чоловічий прийшов шукати і спасти те, що загинуло. Христос немовби нагадує нам і всім читачам Євангелія від Луки про те, що ті, хто є найдальше, ті, хто вилізли на сикомор, віддалилися є насправді тими, хто найбільше потребує цього спілкування. Вони, власне, ті, котрим найважче з’їсти і дозволити, щоб їх торкнулося це зцілення. Але Христос, як ми вже говорити, він немовби змінює свою дорогу, Він готовий зробити ще один зайвий круг, ще одну заяву дорогу, аби тільки знайти цю людину, прийти до неї, до будинку, щоб знову їй допомогти. Пам’ятаємо також про те, що ми повинні мали би підтримати один одного.

Сьогоднішні дні ми дуже потребуємо цієї спільноти. Ми потребуємо того, щоб наше серце не зачерствіло, щоби ми не стали частиною того сірого натовпу, котрий готова лише вставити кліше і цим віддаляти людину від себе. Бо насправді зневага, байдужість можуть знищити, зробити для загибелі більше, ніж будь-яка хвороба, будь-яке страждання, котрі існують довкола.

Правда про всіх нас твориться в діалозі. Те, що Христос почав з ними говорити, чи то з прокаженими, чи з Закхеєм, воно дозволило йому поміняти свою думку, прийняти себе, побачити, так в мене є всі проблеми, але я з них можу вийти. Це його сьогодні допомогло йому вийти і стати кращим. Власни ця дорога Закхея є дорогою до таїнства, таїнства зустрічі людини з Богом, до того, що всі ми потребуємо. Кожен з нас має небезпеку закритися, відчути себе самотнім, але, власне, підтримка є те, що ми потребуємо. Сьогодні в наших силах є підтримувати один одного, сказати чи написати добре слово і бути присутнім у житті кожного з нас. Амінь.


Новини УГКЦ

03 червня Глава УГКЦ: «Мирослав Скорик зумів почути, як співає українська душа про свободу»
03 червня Шпиталь Шептицького проведе тренінги з надання паліативної допомоги
03 червня Українці в Угорщині вшанували пам'ять кардинала Гузара
03 червня «Бог є джерелом правди для людини», - владика Йосафат Говера у своїх роздумах під час Декади місійності
03 червня Усіх небайдужих просять підтримати видавництво «Свічадо», яке потерпає через карантин
03 червня Блаженніший Святослав: «Нехай любов до Бога і до ближнього буде антидотом і справжньою вакциною проти вірусу страху»
02 червня Всеукраїнська рада Церков і Прем’єр-міністр домовилися опрацювати ключові позиції для взаємодії під час адаптивного карантину
02 червня У першу річницю інтронізації митрополита Бориса Ґудзяка «Живе телебачення» покаже фільм «Від серця до серця»