Використаймо можливість ізоляції, щоб заглибитися в наші серця | Реколекційна наука, д. Ґалазда

23 березня 2020

Використаймо можливість ізоляції, щоб заглибитися в наші серця

Сьогодні ми стикаємося з парадоксом: ми живемо в епосі великих технологічних досягнень, величезного багатства та глобальних мереж, які дозволяють подорожі та майже миттєве спілкування між чотирма куточками земної кулі, але ми як люди зупинені, хворіємо і навіть вмираємо через вірус, який менший, ніж одне волосся на нашій голові.

Незважаючи на наші глибокі знання в віці інформаційного перевантаження, ми не знаємо точні факти, скільки людей заразилися хворобою, де вона точно поширюється, або як саме можна її зупинити.

Незважаючи на велику силу, якою володіють наші уряди і війська, якими вони командують, вони безсилі перед ворогом, який невидимий і знаходиться всередині нас.

Така інформація, яку кожен із нас набирає цими днями, читаючи новини в Інтернеті, переглядаючи телебачення чи спілкуючись в соціальних мережах, залишає у нас розгубленість, страх і навіть паніку. Можливо, тим більше, що якщо ми дивимось через вікно, ми бачимо прекрасний світ, мир та спокій природи, дерева та квіти, які у великій частині світу готуються розквітати новим життям в очікуванні весни.

Всередині нас панує заплутаність і страх перед смертю, а зовні — краса і нове життя. Який ж це парадокс!

Для християнина такий парадокс не є новим, і не є чимось, чого треба боятися. Насправді, парадокс лежить в основі нашої віри. Ми поклоняємось Сину Божому, родженого від Отця перед всіма віками, але воплотився від Діви дві тисячі років тому; Він повісив землю на водах у сотворені світу, але сам був повішений на хресному древі; Він — Цар ангелів, але був увінчаний терновим вінком; Він світлом, наче ризою, покрився, але був загорнутий у багряницю (пор. Антифон 15, Утрені Страсної П’ятниці). Який ж парадокс!

На жаль, сьогоднішня парадоксальна ситуація також впливає на нинішнє життя Церкви. Ми є спільнотою віруючих, але сьогодні, в більшості обставин, ми не можемо спільно збиратися через мудрі директиви органів охорони здоров’я, спрямованим на припинення поширення цієї хвороби. Однак наше спілкування один з одним у Церкві не може бути порушене нашою відсутністю на зібраннях і богослужіннях, якщо ми відсутні з оправданих причин, як ми молимося в Анафорі святого Василія Великого. Незалежно від того, де ми знаходимось у світі, ми є членами Тіла Христового, з’єднаними із Христом через наше Хрещення, що є нашою смертю в Його смерті та нашим новим життям у Його Воскресінні (пор. Рим. 6) та Його любові до нас. Нічого не може розділити нас від Божої любові (Рим. 8, 38).

Хоча це завжди так, і так було з того часу, як Бог виявив свою любов до нас і послав нам Свого Сина (пор. Ів 3, 6), ми часто забуваємо це і живемо так, ніби ми про цю благу вість забули, живемо своїм життям, ніби все просто «нормально», а не радуємося завжди в Господі (Фил. 4, 4).

Той факт, що ці складні часи збігаються з Великим постом, певним чином є благословенням від Бога.

У ранній Церкві християни використовували час Великого посту, щоб підготуватися до святкування остаточної перемоги Любові — святкування Смерті, Погребення та Воскресення Христа. Монахи готувалися до Пасхи в деяких випадках, скасовуючи всі богослужіння у своїх монастирях, і виходячи на самоту один за одним в пустелю на сорок днів посту, наслідували Христа, щоб помолитися і постити, заглибитись у власне серце. Про це ми можемо прочитати у Житії преподобної Марії Єгипетської, де чернець Зосима, який вважає себе вже досить добрим і благочестивим монахом, за традицією свого монастиря виходить у пустелю та зустрічає Марію Єгипетську, завдяки якій він розуміє, наскільки він був гордим, і як йому потрібно було змінити своє життя.

«Коли днів багато минуло, зблизився час святого Великого посту, ворота ж монастирські замкнені були завжди і ніколи не відчинялися, хіба лише коли хтось із них виходив, посланий задля спільної потреби. Пустельне було місце, і не лише инші туди не входили, а й миряни про нього не знали. Був же такий у монастирі тому чин, задля якого Бог і Зосиму туди привів. У першу неділю посту відправляв пресвітер Святу Літургію, і всі причасниками були Пречистого Тіла і Крови Христа, Бога нашого, і трохи з їжі пісної куштували. Після того збиралися в церкві і, створивши молитву належно і поклонів колінних достатньо, цілували старці один одного і кожний ігумена, з поклоном, просячи благословення і молитов, які б помагали і супроводжували в подвигу, який перед ними лежав. Коли це було, ворота монастирські відчиняли і співали в один голос: „Господь — моє світло і моє спасення, кого маю боятися. Господь — захисник життя мого, кого маю страхатися“. І далі той псалом до кінця. Виходили всі в пустелю, одного чи двох братів для охорони монастиря залишивши, — не для того, щоб охороняти маєтки, які були всередині, не було-бо що там злодіям красти, але щоб церква без Служби Божої не залишалася. І переходили ріку Йордан. Кожний ніс собі їжу, хто яку міг і хотів, для потреби тілесної помірну: один — трохи хліба, инший — смокви, инший — фініки, ще инший — сочиво, намочене у воді, а инший же — нічого, лише тіло своє і лахміття, в яке був одягнений. Їли ж, коли природа тіла примушувала, зілля, що росте в пустелі. Так Йордан перейшовши, розлучалися далеко один від одного і не відали, де хто постить чи як подвизається. Якщо ж траплялося побачити комусь, що хтось до когось іде, зразу ухилялися в инший бік і жили в собі, співали Богові завжди і дуже мало в обумовлений час споживали їжі. Так цілий піст закінчивши, поверталися до монастиря в неділю, що перед Воскресенням Христовим, його ж передпразднество тоді з квітоносінням Церква святкувати прийняла. Кожний мав труду свого свідком совість свою, яка свідчила, що робив. І зовсім ніхто не питав иншого, як і яким чином подвиг здійснив: такий був устав монастиря того» (Життя Марії Єгипетської).

Але ченці були не єдиними, хто ефективно втілював соціальне дистанціювання в ранній Церкві та зберігав своє серце. Новохрещені християни також ізолювали себе і залишалися замкнутими у храмі цілий тиждень після Хрещення в день Пасхи, щоб слухати проповіді про церковні Таїнства та приймати Євхаристію, яка спонукала їх серця горіти любов’ю до Бога (пор. Лк. 24; святий Кирило Єрусалимський, Містагогічні катехизи).

Для нас сьогодні цей момент також повинен бути часом для молитви i часом увійти в дім серця, в палату душі, покликати Святого Духа та почути голос Божий. Бог промовляє нам, як Він це робить постійно, але для того, щоб почути Його голос, потрібно мовчання — як внутрішня, так і зовнішня тишина.

Хоча багато з нас у цей час можуть бути позбавлені Євхаристії та причастя Тіла та Крови Ісуса Христа, Воплоченого Слова, нам дано достаток Божого Слова, читаючи Святе Письмо під час посту. Варто врахувати, — і це нам пригадує Херувимська пісня, — що під час Божественної Літургії ми причащаємось не лише Тіла і Крови Христової, але й Слова Божого через Святе Письмо. Для того, щоб уникати свого роду «євхаристійної монокультури», як деякі це називають, ми маємо Літургійне Правило, що дає нам ряд уривків зі Святого Письма для нашої духовної поживи.

Сьогодні я хотів би зосередитись на читанню з книги Буття, яке читається щодня під час Вечірні в піст. Уривок із книги Буття, призначений на сьогодні, є завершенням історії про Ноя та Ковчега та про те, як Бог врятував Ноя та його родину від руйнівного потопу (Бут 8,21–9,7). Ми читали минулого четверга (Бут 7,11–8,3), що Ной та його родина зачинилися в ковчезі, типом або прообразом Церкви. Бог закриває їх всередині ковчега, щоб їх не турбували страшні події, які вони бачать зовні. Йшов дощ протягом сорока днів і сорока ночей, потім вода продовжилася на землі сто п’ятдесят днів. Але тоді, як пише в книзі Буття, «згадав Бог про Ноя, про всіх звірів і про всяку скотину, що були з ним у ковчезі, і навів Бог вітер на землю й води стали відпливати» (Бут 8,1).

Пам’ять Бога рятує нас, виявляє Божу любов до нас і виводить нас із нещастя (святий Йоан Золотоустий, Гомілії про Бутття 26.10). Ми молимося за Божу «вічную пам’ять», якій ми довіряємо своїх близьких, тих, хто упокоївся, щоб Бог тримав їх поруч себе та зігрівав їх своїми люблячими обіймами. Наш Бог — Бог живих, Бог Авраама, Ісаака та Якова — і поки ця пам’ять жива, ця віра живе, то ми з вами, ті, що навколо нас, і навіть ті, хто упокоївся у вірі, не загублені, але залишаються в Божій пам’яті, в Його мирі та в Його любові.

Щодо вітру, який Бог посилає, святий Амвросій говорить, що це був не звичайний вітер, а Дух (πνεῦμα) — Святий Дух, який живе і дихає і приходить на допомогу нам, коли ми взиваємо до Нього (святий Амвросій, Про Ноя, 16.58).

У Божій пам’яті про нас ми також повинні пам’ятати про Бога, закликати Святого Духа, закликати Його відштовхувати воду, що нас заливає. Але для цього ми повинні бути готові замкнутись, увійти до самої внутрішньої кімнати нашого серця та помолитися (Мт 6, 6).

Як ми повинні молитися? Коли апостоли просять у Христа: «Господи, навчи нас молитися» (Лк 11, 1), Ісус навчає їх молитву «Отче наш». Ця молитва є зразком для всієї християнської молитви, і з цієї причини ми самі повторюємо цю молитву кілька разів на день. Ми також можемо молитися Літургійне Правило у призначений час протягом усього дня або Ісусову молитву, постійно закликаючи Ім’я Господнє.

У цій молитві і в кожні нашій молитві, ми просимо з’єднати небо і землю, з’єднати наші ум і серце, дозволяючи нашій мислі спуститися у внутрішню кімнату нашого буття, у наше серце, і слухати, що Бог говорить там, усередині нас. Тому що в нашій молитві, це саме Бог, Який діє в нас (святий Григорій Синайський).

Повертаючись до сьогоднішнього читання з книги Буття, ми доходимо до кінця потопу, коли Ной та його родина покидають Ковчег, і ми читаємо:

«Господь почув лагідний запах [тобто, запах жертви Ноя, коли він вийшов з ковчега і збудував Богові престiл і жертвеник] і сказав в своєму сердці: Не проклинатиму вже більше землі через людину, бо помисли людського серця злі вже з молодощів, і не губитиму ніколи всього, що живе, як то я вчинив був. Покіль земля землею, — сівба й жнива, холод і спека, літо й зима, день і ніч не перестануть більше бути. Бог поблагословив Ноя і його синів та й сказав їм: Будьте плідні, розмножуйтесь і наповнюйте землю.… Все, що рухається й живе, буде вам на їжу: так, як дав я вам усі зелені рослини.… Хто проливає кров людини, того кров буде пролита людиною; бо на подобу Божу створено людину. Ви ж будьте плідні, розмножуйтесь і розселюйтесь на землі та множтесь на ній» (Бут. 8, 21–9, 7).

Давайте розглянемо цей уривок детальніше.

По-перше, безпосередня реакція Ноя на спасіння Бога від потопу полягає в тому, щоб збудувати вівтар і принести Богові жертву (Бут 8, 21). Ми можемо запитати себе: чи не був час у ковчезі — цілий рік витрачений — достатньою жертвою? Що більше Бог міг би бажати від Ноя та його родини? У нашій нинішній ситуації нам доведеться пожертвувати досить багато і терпіти певний дискомфорт, щоб дочекатися завершення пандемії, якої ми переживаємо. Коли це закінчиться, чи не хоче Бог, щоб ми повернулися до свого повсякденного життя, щасливі, що це все закінчилося? Або чи може Бог хоче від нас чогось більше?

У своєму Посланні до Римлян святий апостол Павло говорить нам, що Бог дійсно очікує від нас більше, пояснюючи, що таке справжня жертва і богопочитання. Він пише: «Тож благаю вас, брати, на милість Божу, віддати тіла ваші як жертву живу, святу, приємну Богові: вашу словесну службу» (Рим 12, 1). Бог хоче, щоб ми віддали все своє життя Йому. Він хоче, щоб ми знаходилися в постійному контакті з ним через молитву, він хоче, щоб ми відчували Його любов. Як маємо це робити? Святий Йоан Золотоустий пояснює деякі способи, як це робити в нашому щоденному житті:

«Нехай око не дивиться на ніщо зле, і це вже стало жертвою; нехай язик не каже нічого скверного, і це вже стало жертвою; нехай рука твоя не робить ніякого беззаконня, і це вже стало жертвою всепалення. Але цього не достатньо, бо також треба добрі діла: нехай рука твоя дає милостиню, уста благословляють тих, що їх кривдять, і слух нехай знайде розвагу у слуханні читань Святого Письма. Бо жертва не допускає ніяку нечисту річ. Жертва є першо-плодом всіх інших діл. Тоді нехай від наших рук і ніг, уст і всіх інших членів родяться первоплоди Богові» (Святий Йоан Золотоустий, PG 60, 595–596).

Святий Йоан Золотоустий також нагадує нам, що ця жертва наших тіл є «помазана» і «запечатана» Святим Духом (Святий Йоан Золотоустий, PG 61, 411).

Ідея про тілесну жертву, освячену Святим Духом, повторюється святим Николаєм Кабасилом. Наше життя в Христі стає можливим тут і зараз, тому що ми приєдналися до Христа в тому самому тілі через Хрещення, яке підтверджує наше «існування згідно Христа»; так само і в Хрещенні, яке вливає в нас силу через Святого Духа; і, нарешті, в Євхаристії, яка «зберігає і продовжує це життя і здоров’я» (Никола Кабасілас, Життя в Христі, 1,19). Таким чином, наша жертва Богові всієї нашої істоти починається з Хрещення і триває по всі дні нашого життя.

Друга фраза, яку слід розглядати в сьогоднішньому читанні з книги Буття, така: «Господь сказав сам собі…», або в інших перекладах: «Господь сказав в серці своєму…» (Бут 8, 21). Бог, який на початку створив усе через наказ Свого слова (пор. Бут. 1, Пс. 148, 5) тепер виявляє милосердя і співчуття до Свого творіння, входячи в Його власне серце і відкриваючи нам, що ця любов і милосердя є ще більшим, ніж Його первісну дію творіння, завдяки Своєму слову. Ця єдність серця і дії через слово є прикладом для нас.

Наші серця — це наші найбільш внутрішні місця, місця близькості, де ми думаємо, розмірковуємо, задумуємо плани, приймаємо рішення та беремо на себе відповідальність. Наше серце охоплює всю нашу людину, і наші дії можуть виявити, що відбувається всередині, як би ми не намагалися приховати це. Погляд на нашому обличчі (Сир. 13, 25), наша мова (Прит. 16, 23), наші дії (Лк. 6, 44) можуть все розкрити, як також і спробу приховати те, що відбувається всередині нас (пор. Прит. 26, 23–26; Сир. 12, 16). Ця роздробленість і двозначність є результатом нашої впалої людської природи, яку Бог хоче відновити в нас і дає нам Свій приклад не лише через Бога Отця, Який змилосердився над Ноєм і його сім’єю, але через Сина Божого, Який Сам прийшов до нас.

Третя важлива фраза з сьогоднішнього читання пов’язана з цим і полягає в наступному: «… бо на подобу Божу створено людину…» (Бут. 9, 6). Що це саме значить? Ми співали про це кілька тижнів тому, коли ми поминали вигнання Адама та Єви з раю в Неділю сиропусну:

«Творець мій і Господь, * узявши земний порох, * оживив мене життєдайним подихом* і вшанував як начальника* всього видимого на землі, * та співжителя ангелів» (Неділя Сиропусна, Вечірня, глас 6).

Бог зробив для нас великі діла! Він взяв порох із землі, дав нам подих життя через Святого Духа і створив прекрасне створіння. Він зробив нас володарями творіння, а навіть співбесідниками ангелів на небі! Але що сталося? Історія продовжується в решті стихири:

«Але підступний сатана, * послужившись змієм як орудником, * обманув їжею, відлучив від Божої слави* і віддав смерті в глибинах землі. * Ти ж, як Владика добросердий, * знову призови мене» (Неділя сиропусна, Вечірня, глас 6).

Незважаючи на наше падіння, Бог хоче відновити Свій образ у нас. Ось чому Він послав Свого Сина, народженого від Діви, який народився, щоб померти на Хресті, щоб воскреснути з мертвих, щоб покликати нас до Себе, і щоб показати нам шлях, як повернутися додому.

Наша відповідь Йому — це дотримуватися того, що ми навчилися з прикладу Ноя і ковчега сьогодні: принести Богові жертву — жертву нашого життя, йти глибше в наші серця, щоб почути Його голос, щоб впізнати, що ми створені за Його образом і подобою і відповісти на Його заклик повернутися до Нього.

Давайте скористаємося цим часом Великого посту і, особливо, цією можливістю ізоляції та тиші, щоб заглибитися в наші серця, у наші домашні церкви, в наші ковчеги, і почуймо заклик Бога прийняти Святого Духа і повернутися назад до Нього.

Прийшовши до середини Великого посту, вшануймо Хрест Христовий, взявши власний хрест із радістю, несучи тягарі інших, закличмо до Святого Духа, який допоможе нам зробити це все з любов’ю. Дозвольте, завершимо з молитвою:

«О Святий Душе, Всесильний Боже;
Милостивий Утішителю і кріпкий захиснику;
Податель мудрості та світло Одкровення;
Ти за Твоїм зішестям приніс
крайній кінці світу
до єдиного справжнього пізнання Бога:
Ти зійшов навіть на нас,
які часто сумують Тебе,
щоб нас просвітити і освятити,
щоб зцілити і втішити наші серця
з Твоєю постійною потіхою. Амінь»

(Софроній Сахаров, Молитва Духа, Його життя — моє, 47).

Новини УГКЦ