Тоді, коли здаватиметься, що все закінчено, Бог нас підтримає. Реколекційна наука, о. Островський

20 березня 2020

Тоді, коли здаватиметься, що все закінчено, Бог нас підтримає

Сьогодні ми з вами продовжуємо роздумувати над Божим Словом, продовжуємо шукати відповіді і спробувати заглибитися у біблійні тексти. На цей 5-ий день ми поговоримо про такий важливий крок в житті людини як прийняття — прийняття певних випробувань, певних хрестів, але заодно подивитися, що таке насправді є прийняття. Це лише пасивне залишення на місці, те, що відбувається, що я бачу як фактом, але радше як щось дуже активне, як те, що в мене здатним перетворити. Власне, присутність Бога в цьому світі — це одне з цих таїнств, одне із цих дійсностей, котра до нас сьогодні промовляє. Але для того, щоби Він міг активно почати говорити, щоб Він зміг до нас промовити, дуже часто людина має поміняти своє місце в цьому житті. Тому що якщо на троні сидимо ми, наші побажання, наші уявлення, нашій способи розв’язання проблеми, тоді Богу є дуже важко ввійти в це місце і щось тут зробити. Ми, на жаль, змушені визнати, що в цих справах ми повинні віддати Йому першенство. Дуже часто Бог буде мовчати, допоки ми будемо говорити. І лише в мовчанівці Він зможе до нас промовити, щось відповісти, щось порадити і навіть допомогти. Справжня, жива віра є власне, цією профілактикою, терапією від такого самообоження, від того, щоби вважати, що я здатний це все вирішити, це все підкорити, це все якимось чином це швидко і якісно розв’язати.

Про цей парадокс прийняття дуже гарно нам розповідає, власне, євангелист Лука у сцені, коли Христос є розіп’ятий поміж двох злочинців. У 23-ій главі з 39-го по 43-ій вірш він дуже коротко розказує цю сцену, змальовує те, як Христос перебуває між двох розбійників. Всі євангелисти згадують про це, але цей діалог і спробу одного з розбійників заговорити до Христа, переконати свого співбрата є лише в Луки.

Євангелист Лука описує таким способом. Він каже, що один з повішених злочинців зневажав Його, кажучи: «Хіба ти не Христос? Спаси себе і нас! Тобто один з цих розбійників, бачачи Христа, напевно, чуючи про нього, Він вважав, що Христос, якщо Він справді є Месією, тим, хто себе представляє таким, він мав би щось зробити. Найперше, зробити це для себе особисто — себе врятувати, тому що він мав би мати цю силу. А також допомогти з цим і розбійникам.

Це таке продовження немов би цієї спокуси, яку Христос чув вже на початку Євангелія, — щоб Він задля власних, можна сказати, егоїстичних мотивів взяв і закінчив цю педагогіку Божого спасіння, щоби таким чином витягнути себе і двох розбійників із хреста. Це є чистий егоїзм, на котрий Христос нічого не відповідає. У відповідь ми чуємо лише мовчанку.

Натомість в діалог входить інший розбійник, котрий говорить дуже цікаву річ. Він каже: «Чи не боїшся Бога ти, що покутуєш ту саму кару?» Інший розбійник, попри те, що він усвідомлює, що Він, напевно, у своєму житті наробив дуже багато недобрих, неправильних справ, напевно що він багатьох образив, але зараз він показує ту кару, якої він є гідний. Це є, справді, вже певний рівень прийняття і розуміння того, що за свої власні вчинки потрібно відповідати. Але разом з тим цей розбійник розуміє й іншу важливу річ — його співбрат зараз ображає того, хто є абсолютно невинний, той, що нічого не зробив і серед цих трьох постатей єдиний би не мав тут висіти, єдиний би не мав тут бути.

Запитання «Чи ти не боїшся Бога?» мало бо повернути, розвернути ідею цього першого розбійника, допомогти йому зрозуміти, згадати про страх Божий, про те, що він справді тут перебуває за те, що він вчинив. Дуже цікаво, що це розбійник, те, чим він займався, напевно, що він зробив дуже багато зла. Але якщо одного з них це зло прибило, опустило настільки, що він не бачить нічого, він шукає лише способи, щоб врятуватися з цієї ситуації, то іншому це покарання стає причиною, щоби вийти, щоб піднятися і, щоб побачити, що так — у цьому світі він заслуговує на кару, але є інші, котрі невинно терплять.

Тоді аж Христос чує від нього ці слова. Він тоді звертається: «Ісусе, — говорячи до нього по імені, — згадай про мене, як прийдеш у твоє Царство». Це звертання є дуже особистим. Він не називає Його вчителем, як ми чули вчора, коли прокажені зверталися, він не претендує на те, що він може ввійти у коло учнів, але розуміє, що ця особа, котра тут невинно страждає, має змогу допомогти йому. Він просить Його, щоб Він згадав лише про нього. Не просить чогось особливого, лише про згадку. Це поняття «згадки» в Біблії є дуже важливим, тому що коли Бог про когось згадує чи про щось, тоді воно відновлюється до життя. Подібна згадка є в Книзі Виходу, коли Бог згадує про свій народ, котрий перебуває в єгипетському полоні. І з цього моменту розпочинається спіраль спасіння. Бог витягує, знаходить особу, котра виводить свій народ, знаходить спосіб, щоб його вести сорокових років по пустелі, і кінці приводить у вибрану землю.

Тоді маємо відповідь Христа. Христос йому дуже чітко говорить. Він відповідає на його майбутній час, проте щоб Він згадав, як прийде у Царстві. Він каже йому: «Істинно кажу тобі, ще сьогодні будеш зі мною в раю». Христос, так само як і до Закхея говорить сьогодні до розбійника, що «сьогодні». Не потрібно чекати на дуже далеке майбутнє, не потрібно очікувати невідомо скільки, але «сьогодні будеш зі мною».

Знову ж таки парадокс Божого спасіння, що той котрий фактично перебував в кримінальному світі, той котрий був серед розбійників, на даний момент, момент смерті Христа, разом з Ним входить у Царство небесне. Такий дуже цікавий вхід, коли Христос веде із собою перше не праведників, не тих, хто були біля Нього, але розбійника, котрий через призму всіх своїх вчинків зміг їх залишити і побачити, що цей праведник на хресті справді дуже страждає невинно. Тому що єдиний Христос міг би нарікати, міг би казати, що це все діється несправедливо, що засуд відбувся несправедливо, римська влада вчинила недобре. Але Він, перебуваючи тут, допомагає розбійникові, а з ними і всім нам, переосмислити своє життя, подивитися на ці виклики і побачити, що навіть через зло, котре присутнє у світі, можна побачити Христа і спастися.

Наступна неділя — це третя неділя Великого Посту, і ми цю неділю називаємо Хрестопоклінною. Власне, тоді ми задаємо про хрест Господній як центр посту і те, що мало би нам допомогти перейти цей піст, згадати про те, яка є мета цього посту, щоб підтримати себе. В цю неділю ми будемо читати Євангеліє від Марка. Власне, у ньому євангелист каже дуже сильні слова. Він каже: «Хто хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій, і йде слідом за Мною». Дуже парадоксальні слова, тому що, зазвичай, щоб спасти себе, потрібно немовби все відкинути, згідно загальної логіки, не дивитися на засоби, на інших людей, робити все, щоби себе швидко врятувати. Натомість Христос перевертає цю логіку. Він каже, що якщо справді хочемо спасти, спасти у широкому, Божому розумінні цього слова, потрібно бути готовими, що прийдеться собою пожертвувати, прийдеться себе применшити і навіть погубити, як Він називає, свою душу. Бути готовим своє життя покласти, щоби іншим допомогти. Лише таким чином відбувається спасіння.

Запитання, яке Христос ставить у цьому Євангелії, є дуже знайоме нам із Книги Проповідника. У 36-му вірші Він каже: «Яка користь людині здобути світ увесь, а занапастити свою душу?» Проповідник теж ставив це питання, переглядаючи всі ці багатства, досягнення, котрі він мав, і постійно собі ставив ті самі запитання — Яка є користь людині? Що з того всього вона буде мати? Що з цього всього вона зможе забрати з собою? Що її зробить щасливою на другий день? Що буде таким, що дозволить її життю рухатися, розвиватися і ставати чимось більшим? Щоби спробувати відповісти на це запитання Христа, щоб побачити, який же ж є сенс розп’яття, потрібно обов’язково подивитися на ті тексти, котрі говорить нам про воскресіння. Бо якщо ми залишимося лише на таємниці хреста, ми залишимося в такому мороці, не бачивши того, що Господь насправді нам пропонує.

Для цього важливо подивитися на текст Луки 24-ї глави з 13-го по 35-ий вірш. Там розповідається дуже відома всім розповідь про те, як двоє учнів ідуть з Єрусалиму в Емаус, який є досить близько від Єрусалиму, і вони розмовляють між собою про те, що сталося. Учнів можна зрозуміти, вони в повному замішані, вони не розуміють, що відбувається, тому що те, що вони бачили, їх дуже налякало. Вони були розбиті, роздавлені. Вони кожен шукали відповіді у своєму серці. Як же так сталося, що оцей Христос, цей їхній Вчитель, котрий робив справжні добрі діла, допомогав людям, в один момент був названий злочинцем, в один момент Його ім’я було стерте, Його було розп’ято, Його всі учні, всі найближчі Його розбіглися?! Вони розмовляють, сперечаються, — говорить Лука, — між собою. В цей момент Христос до них наближається, йде разом з ними.

У 16-му вірші Лука дуже цікаво уточнює, що «очі їм заступило, щоб Його не пізнали». Так здається, що їхні очі немовби самі закрилися, тому що їхній жах від того, що вони бачили, їхні пережиття були настільки великими, що їхній розум не дозволяє признати собі, що це може бути Христос. Він питає: «Про що ведете розмову, ідучи, між собою?» Вони зупинилися. Тоді один з них, на ім’я Клеопа, каже: «Ти ж бо один, що мешкаєш в Єрусалимі, а не знаєш?» Тобто Христос виявляється є тим єдиний, що хто не знає того, що відбулася, того що сталося цими днями в Єрусалимі. І тоді вони йому починають розповідати про Ісуса Назарянина, мужа, що був пророком, могутній ділом і словом. Тобто вони описують всі свої сподівання, котрі вони насправді покладали на Христа, все що їм би хотілося, щоб Він як всесильний, могутній пророк міг би зробити. Тобто не дозволити себе розп’ясти, подолати цю несправедливо владу в Єрусалимі, можливо, навіть вигнати геть римлян, тобто все те, що було в них на серці, вони розповідають. І тоді кажуть про участь первосвящеників, князів, які видають Його на засуд, розпинають, тобто описують все те, що вони прожили через ці дні, немовби виливають свій жаль. Знову ж таки уточнюють: «Ми сподівалися, що це Він той, хто має визволити Ізраїля». Тобто їхні уявлення і далі залишалися після трьох років перебування із Христом, що все ж таки він має зробити це визволення, дуже фізичне, дуже практичне, дуже реальне, а Він цього не зробив. Більше того, Його було вбито. Хоча вони згадують, що «деяких з жінок нас здивували, вони пішли до гробниці і не знайшли тіла, сказали, що Він живий». Але вони не можуть в це вірити. Тобто знову ж таки оця реальність страху Христа, реальність розп’яття, котре їх вразило, вони не можуть переступити. Автор далі уточнює: «Його ж вони не бачили». Оце небачення того, що вони дуже хотіли б, щоби Христос, якщо Він воскрес, прийшов до них в тілі, ще раз їм заговорив, але якось по-іншому, воно їх не покидає. Будучи з Ним, стоячи перед Ним, вони Його не бачать. І тоді Христос змушений, розпочинаючи з Мойсея, з пророків, усе їм наново вияснювати. Христос поступає як той тлумач, котрий наново і наново перепояснює їм всю ту науку, котру вони чули від початків. Він знову їм говорить про те, яка є доля Месії, яка є доля Праведника, котрий бере на Себе добровільно гріхи свого народу.

Коли вони доходять вже до Емаусу, Христос вдає, що Він хоче відійти. Тоді вони вперше просять Його, щоби Він з ними зостався. Вони відчувають, що цей подорожуючий, цей невідомий для них чоловік має щось близьке, щось особливе. Вони бажали б, щоби Він залишився з ними. Він увіходить з ними в цей дім, щоби зостатися. І коли вони сіли за стіл, Христос робить той жест, котрий усім їм був дуже відомий — Він бере хліб, благословляє його, розламує і дає їм. І тоді вони починають розуміти. Власне, момент ламання хліба стає тим знаком, символом, котрий нарешті відкриває їм очі. Вони спогадують, найперше, всі спільні трапези з Христом, вони згадують Його чудесне помноження хліба, і, звичайно, вони згадують про Тайну Вечерю, про те таїнство, яке Христос їм передав. Власне, це дозволяє їм згадати, — те що ми говорили, — пригадати все те, що Він навчав. І тоді аж їхні очі відкриваються, але Христос тоді зникає.

І маємо знову ж таки цей парадокс. Їхня невіра, їхня, радше, зневіра, невідомість, нерозуміння не дозволяли їм бачити Христа, Котрий був перед ними. Натомість, коли їхні очі, внутрішні очі, відкрилися, тоді вже Він міг зникнути. Тому що вони немовби обновилися, вони вже зрозуміли нарешті для себе, що це за таємниця. Чому цей Христос мав бути розп’ятий. Чому він був на хресті, і яке тепер є їхнє завдання. Тепер вони говорять між собою: «Чи не палало наше серце у нас у грудях, коли Він промовляв до нас у дорозі і вияснював нам Писання». Власне, розуміння Писання, знання його, — ще раз підкреслюю для всіх нас і для кожного, — наскільки важливо нам черпати з нього свої знання і знову свій досвід переглядати через призму богонатхненних текстів.

Тоді вони повертаються в Єрусалим, і їм знову кажуть, що Христос справді воскрес і з’явився Симонові. Вони теж розповідають про те, як він їм об’явився при ламанні хліба. Звичайно, доки Писання, наше Писання, буде закрите, допоки ми не будемо в нього заглядати, Христос теж буде стояти перед нами, ми Його не будемо бачити. Він не буде здатний нам відкритися, тому що ми не зможемо настроїти свої очі на те, щоби Його бачити. Власне, цей досвід, досвід спільноти, досвід цих учнів, стає досвідом цілої Церкви. Вони його передають. Вони розповідають і ще раз наголошують про спільну трапезу. Про те, як Христос їм відкрився.

Ще один важливий короткий текст, коли Христос, знову ж таки, приходить до своїх учнів, коли вони починають сумніватися. Це вже описує євангелист Іван у 21-ій главі. Починається все також з того, що Симон Петро з іншими шістьма учнями вирішує повернутися до ловитви риби. Учні, знову ж таки, мають цей сумнів, сумнів, який їх ставить перед дуже чітким вибором — учителя нема, він помер, його вбили. Потрібно щось робити, щось вирішувати. Петро, як старший, як той, хто користувався авторитетом, каже, що «я йду ловити рибу», постійно повертається до свого завдання, до того, що робив колись до того, як зустрів Христа, немовби намагаючись повернутися до свого минулого життя. Та інших шість учнів також погоджуються йти з ним. Вони ідуть. Сідають в човен.

Іван дуже цікаво підкреслює, що тієї ночі, коли вони ловили, не змогли зловити нічого. Тобто це повернення було безплідним. Нічого не змогли зробити. Як настав ранок, стояв над берегом Ісус. Та не знали учні, що то Ісус. І Він тоді до них каже. Христос висловлюється досить так цікаво, можна сказати навіть частково іронічно, до учнів. Він каже: «Дітоньки, чи маєте що їсти?» Що би могло звучати більше, скажемо, іронічно для учнів, котрі цілу ніч проловили рибу. Вони напрацювалися. Вони кидали невода. Вони робили все, щоб зловити цієї риби. Разом з тим не забуваймо, що ми говоримо про професійних рибалок, про тих, які знали, котрі вміли ловити. Для них це не було новиною. Вони знали місця, де потрібно ловити. Але за цю ніч вони нічого не зловили. І ті відповідають йому дуже коротко, як говорить нам євангелист Іван: «Ні».

Тоді Христос пропонує їм закиньте сіті праворуч човна і знайдете. Це може для когось здатися глузуванням, глузуванням над рибалками, котрі цілу ніч попрацювали і нічого не зловили. А цей невідомий, котрий ще ніг не замочив у воді, їм каже, щоб закинули на праву сторону і там щось може зловлять. Напевне по-людськи їх хотілося не послухати Його. Можливо, відповісти щось образливе. Але вони закидають. І коли вони починають тягнути, починають розуміти, що вони не мають сили, щоб її витягнути. Така була сила риби. І тоді улюблений учень каже до Петра, що це є Господь. Тоді учні розуміють, що це Христос прийшов до них. Вони пливуть до берега. Тоді вони бачать, що Господь приготував для них рибу і хліб.

Дуже цікаво, що Йоан хотів показати, немовби нагадати, коли ми намагаємося взятись за якусь справу і робимо це без Христа, то виходить так, як в учнів. За цілу ніч, за великий період часу, вони нічого не зловили. Вони не змогли зробити нічого. Натомість Його прихід, те, що він наблизився, дозволив їм наловити цілий човен риби. Більше того, Христос їх годує і жодним словом їм не дорікає. Дає їм хліб, рибу, немовби запрошує до своєї трапези. Запрошує до своєї участі, до спільноти, щоби вони знову разом залишилися.

Також сьогодні і всіх нас Христос запрошує до цієї участі, до цієї спільної трапези, до цього суспільного немовби діяння. Він хоче, щоби ми хлібом, рибою, всім тим, що ми маємо, своїм знанням і розумінням поділилися зі всіма іншими. Підтримали їх, щоб ми відкрили своє серце для тих, хто цього потребує.

Звичайно, що наш шлях через Великий Піст продовжується. Також період карантину продовжується. Існує багато викликів і багато невідомостей. І нам часами буде здаватися, як учням, що вже напевно сили завершуються. В нас немає сили. Але Святе Письмо, яке ми читали всі дні, показує, що ніколи не потрібно опускати руки. Саме в той момент, коли вже буде здаватися що все закінчилось, що далі рухатися немає сили, Господь нас підтримає. Тільки важливо, щоби наші очі, закриті очі, були відкриті. Щоб ми через це Писання змогли побачити Господа, котрий до нас промовляє.

Підсумовуючи, хотів би лише згадати цих 5 днів наших, коли ми проходили через Книгу Йова і через його страждання, через його випробування, дивилися, як можна прожити книгу, як можна відповісти і як важливо не забувати і говорити до Бога, запитувати Його, не боятися відкрити серце, котре є повне жалю, образи, навіть гніву. З Йоною ми дивилися, як гнів може гнати людину далеко від Бога, і як від може опустити людину на саме дно моря, але і там Господь рятує того, хто для Нього є близький, і навіть тому, хто від Нього відмовився Він знаходить засоби, рибини, човни, аби його врятувати. Третього дня ми говорити про праведного Симеона Богоприїмця і про вдову з Наїну, про тих, котрі також були на межі торгування з Богом, коли їм бракувало не лише слів, але і сліз, щоби висловити те, що із ними сталося. Але у обох випадках Христос міняє повністю хід історії та їхнього життя. Вони знаходять те, чого навіть не могли уявляти. Вони бачать те, що здавалося не буде можливим. На четвертий день ми роздумували над Книгою Проповідника, про цю марноту, яка існує у світі, про світ, який насправді є створений Богом красивим і наше завдання цю красу відчитувати. А побачивши її, показувати її іншим. Також ми говорили про десятьох прокажених і про Закхея, який був змушений вилізти аж на сикомор, щоби звідти побачити і зустріти Бога. Ця зустріч, яка відбулася за таких дивних обставин допомагає йому поміняти своє ставлення — прийняти себе, але і виправити себе. Не лише залишитися тим, ким був, але ставати що раз кращим. Сьогоднішнє Євангеліє про учнів, які зустріли воскреслого Христа, у зовсім інших обставинах, ніж вони собі уявляли, побачили Його зовсім не там, де Його очікували. Але це показує усім нам, що Христос прийде. Він заговорить, відкриє свою руку і кожному з нас готовий дати силу і підтримати, навіть якщо є повна ніч, темрява, наш човен, будучи не здатним нічого вловити, пливе у невідомому напрямку, і всі надії завершуються. Але насправді з нами у цьому човні перебуває Христос. Я бажаю, щоби ця надія, справжня надія, яка ґрунтується на Божому милосерді і на тому, що Бог має свої парадоксальні способи, незвичні способи рятувати людину, націю, цілий світ. Він їх буде використовувати, а ми можемо бути його добрими учнями.